?

Log in

No account? Create an account
березень 2018   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
байки

Анти-Гоголь та його «Сад...»

Posted on 2009.04.08 at 18:40
Tags: , ,

Валерій Шевчук



Валерій Шевчук: «Переді мною відкривалося щось таке велике, дивовижне — ціла загублена культура, в якій я просто закохався, якою я вражався, захоплювався.
...Я тоді постановив створити анти-Гоголя, бо в Гоголі, як, до речі, і в Довженку, мене вельми дратував їхній «малорусизм» — та естетика, яка подавала українську ментальність через екзотику, не без насмішки (з гумором); мене ж фольклорна народна проза зацікавила з іншого боку, я б сказав, психологічного, бо фантастику і демонологію, ба й готизм я розглядав як стан душі, образний його відбиток».



Ну, що сказати? Розуміла я, розуміла, що цитата з «Дому на горі» (уривок 2), може знищити інтригу, але відмовитись від цитування цього твору було понад мої сили:) Думаю, що всі, хто його прочитав і саме по ньому впізнав в загаданому анти-Гоголі Валерія Олександровича Шевчука, мене розуміють.
«Дім на горі», безумовно, займає визначальне місце не тільки у творчості автора, а й взагалі є знаковим в українській літературі. Саме про нього говорив і М. Павлишин.

Що ж до двох інших творів, які залишилися невпізнаними:

уривок 1 з барокової трагикомедії «Срібне молоко» (роман написаний у 2000 — 2001 рр., виданий у 2002 р. спільне видання «Кальварія», Львів, «Книжник», Київ).

уривок 3 відповідь була в кінці самої цитати:) — «Темна музика сосон» — роман про життя українського уніятства в другій половині XVII століття та так звану «чернечу війну» (роман написаний у 1999 р., виданий у 2003р. у видавництві «Акцент», Київ)

А тепер обіцяні уривки з автобіографічних заміток

«САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ»

«Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі».

«У 1956 році я закінчив 32-гу житомирську школу, закінчив не блискуче, але й не погано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п´ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Вчителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам´ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петровна Яновская, єврейка за національністю, ввігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими учителями, коли я зайшов до учительської: «Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное». Був у мене ще один подібний епізод. Я вже працював на бетонному заводі, і от одного разу наш майстер, старий уже чоловік, інтелігентніший од інших майстрів, раптом сказав мені: «Тобі, хлопче, між нас нічого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде інша доля, ніж у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся». Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було».


Ще в школі нам з братом потрапило кілька «націоналістичних» книжок

«...Пам'ятаю свій диспут ще в десятому класі з учителькою української літератури Софією Іванівною Соколовою, яку поміж себе ми прозивали Сопля Іванівна. Вона мала звичку на уроках істерично лаяти буржуазних націоналістів Вороного, Олеся та Чупринку, а осібно гостро картала й так зване чисте мистецтво. Я тоді встав і спитав:

— А хіба творці чистого мистецтва не протестували проти реакційного тим, що не бажали славити режим їхньої держави — царської Росії?

На цю мою репліку було прочитано лекцію із лютими звинуваченнями в декадансі, літературі, що морально розкладає, яка чомусь пов'язувалася з націоналістичною. Це, однак, мене не переконало, отож засади чистого мистецтва й досі мені близькі.

Ще в школі нам з братом потрапило кілька «націоналістичних» книжок — це була збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» і драма Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Першу я читав з інтересом, хоча вона мене не вразила — гарні віршики та й усе; другу — не збагнув, хоча знаю тепер, що це добра драма. Пізніше брат із соромом і каяттям признався, що під впливом згаданої вчительки він збірку О. Олеся знищив; драму ж про Дорошенка в нас «зачитали», тобто взяли і не повернули хлопці. Трапилася й третя книга, ця викликала в мене захоплення, було це в десятому класі, — «Соняшна машина» В. Винниченка, в якій, щоправда, бракувало перших сімдесяти сторінок; мене вразила тут не тільки сама історія, оповіджена в творі, а густа й багата мова, що стало для мене доброю мовною студією. Четверту книгу я знайшов в обласній бібліотеці — «Г. Сковорода — український мандрований філософ» Д. Багалія, про неї я писав, додам до того, що в ній мене вразив погляд на історію України, який відразу став мені близький і зрозумілий».


... солдат із мене був десь такий, як Швейк

«...в кінці літа [1963], як грім із неба — мене мали на осінь забрати в солдати. У вересні я одружився, і ми поїхали у весільну подорож до Львова. Саме там, у братів Горинів, я мав ще одне велике поетичне потрясіння: вперше познайомився з поезією Богдана Ігоря Антонича — це було щось воістину нове і грандіозне. Загалом же осінь цього року перетворилася для мене в жахіття: полишати юну дружину, яку палко кохав, аж ніяк не хотілося, та й вириватися з літературних занять, а до війська я жодних сентиментів не мав. Зрештою, казали, що мене з В. Дроздом послали до війська на перевиховання за неофіційну активність — перша реакція держави на мою літературну діяльність. Здається, це було справді так, бо відкрутитися від війська нам не вдалося, хоч я такі спроби робив, і потяг повіз мене в Заполяр´я, а В. Дрозда — в Забайкалля».

«Закинутий на далеку Північ, у Заполяр'я, я страждав, солдат із мене був десь такий, як Швейк. Новий 1964 рік я зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська, поставив на своїй тумбочці крихітну ялиночку, писав вірші й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи їй тужливі листи. На початку року я переїхав із Кілп-Явра до Североморська (дивись оповідання «По дорозі в Калакурті»), тут мене помістили в малій казармі роти охорони штабу корпусу. Став я тут за писаря, але для цього потрібен був допуск до секретних матеріалів; папери послали, а коли вони прийшли, то на мене почали дивитися чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю відставили від писарства й перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефоністом, а потім телеграфістом (вельми невдалим, бо в техніці винятково бездарний)».

«У 1965 році мені запахло волею. Я завершив «Набережну, 12». Матеріалом для неї, як уже писав, стали листи дружини, в яких вона описувала життя свого дворика у Києві; я переніс дію до Житомира і додав до того низку образів чисто житомирських.

...Останнього місяця перед звільненням я мав таке нервове напруження, що не міг не тільки щось писати, але й взагалі будь-що робити. А що навесні я склав іспити на офіцера запасу, то в серпні мене звільнили. Дружина прислала мені цивільну одежу, військову я скинув у Мурманську в якомусь туалеті і мав уже собі спокій».


...саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції

«Повернувся я саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна» і вставав, протестуючи проти того (описано в романі «Юнаки з вогненної печі»)».

«Загалом у 1965—1966 роках я друкував уже більше статей і вперше звернувся у белетристиці до історичної тематики («Останній день», «Полиновий тлін»), їздив у Чернівці, Чернігів, Донецьку область. Саме сюди, у Донецьк, мені надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КГБ — в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе, як пам'ятку часу, статтю про процес над Погружарським, палієм україніки в ЦНБ. (Зараз уже можна уточнити: це була не індивідуальна, а підпільна акція; я сам про це певний час не знав) Коли ж почалися арешти в 1965 р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КГБ. За ці «милі розваги» брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму».


«...у 1967 році я активно працював у літературі — це була, можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка «Серед тижня». Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість «Гніздо», яку ледве не надрукував «Жовтень», але її зняла цензура, — згодом вона стала першою частиною роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві», писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського бароко, написав ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К.-А. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12», про мене знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» Іван Сенченко; загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві «Музична Україна», але затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один голос».


Кілька слів про старших письменників

«Кілька слів про старших письменників. Особливо цікаві були мої стосунки із В. Сосюрою. Почалися вони в березні 1960 року: два історики Леонід Тупчієнко (тепер політолог, досить відома людина), я та філософ Анатолій Артюх (рано помер) вирішили зробити своєрідну національну маніфестацію: організувати покладання вінків та квітів до пам´ятника Т. Шевченку від усіх факультетів. Для цього ми почали шукати національно свідомих людей, а самі такими були безперечно. Раніше масового покладання квітів до пам'ятника не практикували. Водночас вирішили зробити на факультеті вечір Т. Шевченка, на якого запросити В. Сосюру. З цією місією було відряджено мене. Я пішов до нього додому; цим візитом старий поет був вельми зворушений, тож почав розповідати про свої біди й нагінки — я виявив, що В. Сосюра, як і ми, мав гарячу національну свідомість. Він прийшов в університет, читав там «Юнакові» та «Любіть Україну» викликав гарячі овації. Згодом на 10 березня факультети почали виносити вінки й обклали пагорба з пам'ятником поета зусібіч — такого в Києві давно не було, згодом ця акція кілька разів повторилася. Зійшлося багато людей, створився особливий настрій, був там і В. Сосюра. Згодом якось повелося, що старий поет виходив гуляти на час закінчення занять в університеті, я з ним зустрічався, ми разом гуляли бульваром Т. Шевченка, саме тоді поет оповідав мені про те, що пише поему про Івана Мазепу, навіть декламував уривки, Настроєний він тоді був вельми гостро, ми вели балачки з історії України, знаходячи при тому повну суголосність. В. Сосюра якось сказав мені, що хотів би зробити мене своїм стипендіатом, але до цього не дійшло, бо запротестувала його дружина; згодом до університету він перестав виходити.

У 1961 році я написав новелетку «Я хочу, я дуже хочу подивитися» — про культ Сталіна і дав її почитати Л. Серпіліну, який до мене тепло ставився. Зближення моє з Л. Серпіліним (був він налаштований цілком демократично) відбулося так. Я зайшов у Спілку письменників, угорі над сходами стояв Л. Серпілін із якимсь моїм знайомим. І от саме коли я підійшов. Л. Серпілін сказав моєму знайомому (мене особисто він ще не знав):

—У нас з'явився надзвичайно цікавий письменник— Валерій Шевчук.
Знайомий (хто то був, не пам'ятаю) сказав: — А оце він і є!

Л. Серпілін зніяковів, і ми розговорилися. Потім запросив мене до себе, пропонуючи принести йому свої твори. Серед тих творів і було згадане оповідання (надруковане в «Літературній Україні» вже в 90-х роках). Саме цю новелетку він дав прочитати Б. Антоненкові-Давидовичу, якому вона так сподобалася, що старий письменник познайомився зі мною, і я почав його регулярно відвідувати. Борис Дмитрович був незрівнянний оповідач, особливо багато розказував мені про часи визвольних змагань, коли він був вояком армії УНР; правда, я зі здивуванням відкрив, що він був переконаним комуністом, але не російським, а українським (укапістом — про це також немало оповідав), відтак гостро настановленим супроти російського більшовизму. Я в нього немало розпитував про «Ланку» та «Марс», якими вельми цікавився, — цей інтерес для нього був милий. Якось сказав йому:

— А знаєте, коли б я жив у ваші часи, то попросив би, щоб мене прийняли в «Ланку».
— І ми б вас дуже радо прийняли! — сказав старий письменник.

Давав мені Борис Дмитрович читати й свої твори. Якось я сказав йому, що найкраща його повість з раннього періоду — про Пальоху, з чого він вельми здивувався, бо вважав найкращим своїм твором роман «Смерть».

Десь пізніше, коли письменника почали тягати до КГБ, він оповів мені таку вельми цікаву історію. Якийсь кагебістський чин знічев'я і звисока спитав його:

— А скажіть, Борисе Дмитровичу, ну от коли б сталося диво і постала б ваша вільна Україна, що б ви з нами зробили?

Борис Дмитрович зробив паузу і відповів:
— А нічого! Оголосили б загальну амністію, і більшість із ваших працівників перейшли б на службу до нас!

Я згадав цей разючий епізод, коли йшов під час однієї із маніфестацій 1991 року на Софійський майдан. І раптом уздрів диво: на сірому, понурому приміщенні цієї сатанинської організації побачив виставленого синьо-жовтого прапора. Пророцтво старого письменника збулося цілком».

...що в кого в голові, то те часто буває на язиці

«Коли почалися другі масові арешти на початку 1970-х років, ми зібралися на день народження Є. Гуцала, було це 14 січня. Звістку про арешти приніс Р. Самбук; свято миттю перетворилось у щось сумне. Тим часом у Німеччині Галя Горбач видала антологію українського оповідання, де було й кілька моїх оповідань, а серед них «Міст у те», на Україні не друковане, воно потрапило до Галі Горбач через О. Зілинського, який якось гостював у Києві і попросив у мене кілька оповідань для друку в Чехословаччині. Коли ж почалися репресії 70-х років, у журналі «Радянське літературознавство» з´явилася стаття якоїсь Лук´янової, де вона громила цю антологію, зокрема моє оповіданнячко за пропаганду жовто-блакитних кольорів. Признатися, я не вкладав у ті барви символічного змісту, але цього було досить, щоб не давати мені змоги видаватися десять років. Це оповідання зіграло таку значну роль у моєму житті, але українською досі не друкувалося. Річ у тому, що свого часу я зробив із цього твору варіант під назвою «Сама в хаті», який і був опублікований у моїй першій книжці «Серед тижня». Оповідання ж «Міст у те», як на мене, цілком невинне, але, перечитавши його тепер, бачу, що пропаганда жовто-блакитних барв там-таки є, хай і ужита позасвідомо. Але що в кого в голові, то те часто буває на язиці — того не відрікаюся».


Я тоді постановив створити анти-Гоголя...

«Переді мною відкривалося щось таке велике, дивовижне — ціла загублена культура, в якій я просто закохався, якою я вражався, захоплювався. Ця культура певною мірою почала впливати на мою прозу, а стиль мій, як я жартував, почав бароковіти. На початку 70-х я ще писав фольклорно-фантастичні повісті та оповідання з елементами готизму — це був результат мого попереднього захоплення, тобто поетикою фольклорної прози. Я тоді постановив створити анти-Гоголя, бо в Гоголі, як, до речі, і в Довженку, мене вельми дратував їхній «малорусизм» — та естетика, яка подавала українську ментальність через екзотику, не без насмішки (з гумором); мене ж фольклорна народна проза зацікавила з іншого боку, я б сказав, психологічного, бо фантастику і демонологію, ба й готизм я розглядав як стан душі, образний його відбиток. Мої фольклорно-готичні повісті в друк тоді не могли потрапити, навіть коли б мене й не вводили до «чорних списків»; вони побачили світ — одна в 1984, а решта в 1989 році. Ще до 1975 року я працював у цьому ключі, але, написавши «Птахів з невидимого острова», відчув, що ця жила в мені вже вичерпана. Тоді й почало приходити мені в поміч моє бароко, я, зрештою, обидві поетики почав з'єднувати, хоч ніколи не цурався приземленого неореалізму, навіть на межі надреалізму. Мій легкий стиль почав зникати, стаючи все утяженішим, монументальнішим, з розлогим епітетом і складними синтаксичними конструкціями. Мене почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд».


А за яким оригіналом ви звіряли, отче?

«Мене розшукала в середині 90-х Я. Антоненко-Давидович, що очолювала тоді видавництва ім. О. Теліги та «Воскресіння», і запропонувала взятися перекладати монументальні «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала — це чотири великі томи з 13 книг. Я переклав три книги (близько 1500 сторінок машинопису) і робота спинилася: київський патріархат відмовився допомогти у виданні цього великого твору. Як мені переказували, патріарх Філарет, переглянувши перший том, сказав:

— Але ж цей переклад не відповідає оригіналу.
— А за яким оригіналом ви звіряли, отче? — спитали в нього.
— Як, за яким? Російським.
— Але ж російський, отче, — сказали йому, — не оригінал, а тільки переказ оригіналу, написаного словенською мовою, до того ж вільний, з великими привнесеннями.
— Отак і треба чинити, — сказав Філарет. — Бо цей оригінал надто складний для моїх священиків.

Коментар, як то кажуть, зайвий, сказати б до речі, що російська церква в Україні отой вільний переказ таки видала ще раз. Я ж роботу припинив, закаявшись мати справу з релігійними структурами — надто вони темні. Зрештою, мав і користь від тієї роботи, написавши роман «Око прірви», який вийшов 1996 року».


щоб сад жив і ріс

«Як бачить читач, автобіографічні мої роздуми мимовільно переростають у бібліографію; годі про все написати на малій площі, а може, й не треба. Безнастанна моя праця позбавила мене вільного часу, розваг, але дала мені інше: радість, яку відчуває садівник, коли дивиться на свій плодоносний сад, адже й плодоносить він завдяки його праці, отож, щоб сад жив і ріс, треба до нього прикласти рук».

(Цитати за Шевчук В.О. Темна музика сосон: Роман. Сад житейський думок, трудів та почуттів: Автобіограф. замітки. — К.: Акцент, 2003)

Comments:


rich_ka
rich_ka at 2009-04-08 19:10 (UTC) (Посилання)
Просто дуже люблю Валерія Шевчука. Приємно,що не одна я така:))
olena_nekora
olena_nekora at 2009-04-09 15:45 (UTC) (Посилання)
Мені теж приємно:)
handehoch at 2009-04-09 22:40 (UTC) (Посилання)
Так, таких тут вистачає )
olena_nekora
olena_nekora at 2009-04-10 16:13 (UTC) (Посилання)
Але не всі зізнаються:)
Previous Entry  Next Entry