?

Log in

No account? Create an account
березень 2018   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Петлюра

Андрій Жук ІЗ СПОМИНІВ ПРО С. ПЕТЛЮРУ (1901 — 1907)

Posted on 2013.05.24 at 21:35
Tags: , ,

До дня народження (22.05) та дня смерті (25.05) Симона Петлюри


Симон Петлюра
Полтава, 1902 р.



Перший раз почув я імя Симона Петлюри в 1900 р. В літі того року приїхала з Полтави до Лубень, де я тоді мешкав, партія статистиків Полтавського Ґуберніяльного Земства переводити міський подворний перепис. Серед них були товариші й приятелі С. Петлюри, що разом із ним улаштовували в березні того року Шевченкові роковини в Полтаві й жили під свіжим вражінням виголошеної на святі промови М. Міхновського про потребу боротьби за Самостійну Україну. Як відомо, виголошена М. Михновським в Полтаві промова, повторена ним трохи пізніше на такому ж святі в Харкові, стояла у звязку з фактом засновання в тому ж Харкові Революційної Української Партії. Сталося це напередодні Шевченкових роковин 1900 р.

Серед полтавських статистиків, що приїхали до Лубень, були такі, що належали до партійної орґанізації в Полтаві. Були це: Аркадій Кучерявенко, Сергій Андрієвський, Василь Кошовий. Останні два мешкали в тому домі, що й я, у Мізків на Валу. З ними часто я сходився й зблизився. Коли вони набрали до мене довіря, почали заводити зі мною розмови на політичні теми й між інш. оповідали про Шевченківське свято й промову Міхновського та про РУП. В розмовах часто згадувалося імя Симона Петлюри, учня Полтавської Духовної Семинарії, як найяскравішої фіґури серед українського революційного гуртка семинаристів. Сергій Андрієвський, що, здається, в тому ж таки році скінчив семинарію, сам належав до того гуртка, отже близько знав С. Петлюру і висловлювався про нього просто з захопленням, як про незвичайно милого товариша, здібного й многонадійного молодого українського діяча, ворожачи йому велику будучність. Мої нові знайомі з Полтави, пізнавши мене ближче, почали вважати мене, як то кажуть, за «свого чоловіка», надали мені необхідні інформації для звязку з полтавською орґанізацією РУП, а між інш. також адресу С. Петлюри.


* * *
Був у тому часі український революційний гурток і в Лубнях. Складався він з учнів середніх шкіл, студентів та дрібного молодого урядництва. Належав і я до цього гуртка. Єднала нас усвідомлена національна окремішність українців від росіян, опозиційний настрой супроти уряду й усякого начальства, співали ми українських пісень, читали українські книжки, але не знали, що далі робити, не мали провідної ідеї й не знаходили практичної ціли для свого українства. Прояснення справи прийшло до нас від моїх нових товаришів-полтавців. Провідною ідеєю для нас стала Самостійна Україна, практичною ціллю — українська революція.

Перебування в Лубнях статистиків внесло значне оживлення в місцеве українське життя. До статистичної роботи було втягнено багато місцевих студентів. Появилися нові книжки — галицькі й женевські видання. Відбувалися дискусії на актуальні політичні теми.

Все це вплинуло на піднесення настроїв лубенської молоді. Зустрічні впливи прийшли з Києва, через покійного В. Шемета. Наш гурток поширився й на весні 1901 р. проявив себе аґітаційними екскурсіями на села. З членів цього гуртка склалося опісля ядро лубенської орґанізації РУП, під проводом М. Порша.

Найважливішим виступом гуртка було поширення вночі під великдень 1901 р. відозви по підміських селах. Кілька днів по тім приїхав із Полтави до Лубень жандармський офіцер переводити слідство в справі тієї відозви. Почали тягати на допити всіх підозрілих для місцевої поліції людей, у тому [числі (?)] й мене. Моє начальство в Повітовій Земській Управі, де я служив урядовцем, налякалося присутності в Управі «крамольника» й звільнило мене зі служби. В пошукуванні нової посади опинився я в Полтаві й першим ділом зайшов до С. Петлюри. Це була перша моя особиста знайомість із С. Петлюрою.



* * *
Батьки Петлюри жили край міста, на так званому « Новому Строєнії». Було це колись підміське село, що вже давніше ввійшло в межу міста. Предки Петлюри були козаками, а батько його вже називався полтавським міщанином.

Але присадкувата старенька хата, в якій мешкали Петлюри, клуня на подвірї й инші селянського типу будівлі нагадували скорше житло селянина, ніж міщанина. Старий Петлюра займався фіранкою й це було, здається, головним джерелом утримання родини.

З останнього тягся старий Петлюра, щоб дати дітям освіту. Старший брат Симона, Федір, теж уже покійний, учився тоді в аґрономічній школі, двоє менших від Симона дітей, хлопець і дівчина ходили ще тоді до нижчих шкіл. А Симон, на якого батьки покладали найбільше надій, був поза школою, його того року звільнено з семинарії*).

Зрозуміла та холодність і навіть ворожість, із якою зустріла мене мати Симонова, коли я появився на дверях хати з запитом: Чи дома Симон? Багато заходило до Симона чужих, незнайомих родині людей і його бідна мати припускала, мабуть не без підстави, що знайомість Симона з цими людьми й є причиною видалення його зі школи й «звихнення з правої путі»… Вона хотіла його бачити священиком, а він сидить тепер дома і веде знайомість з якимись підозрілими людьми…

Коли я назвав себе Симонові, він сердечно привітався зі мною, як із старим знайомим. Середнього росту, худорлявий, із високим чолом русявої, гладко зачесаної назад голови, з добрими, трохи засмученими очима, живий, рухливий — зробив на мене Симон від першої-ж хвилини дуже симпатичне вражіння.

Застав я його в маленькій хатинці за перекладом на російську мову Франкових «Перехресних стежок», що перед роком були видруковані в «Літературно-Науковому Вістнику». Хотів він цей переклад примістити в якомусь російському журналі, спопуляризувати серед російської читаючої публіки імя Франка і щось за переклад заробити. Але з цих його заходів нічого не вийшло.

Розмова від «Перехресних стежок» швидко перейшла на полтавські й лубенські «злоби дня». Опісля Симон провів мене до Василя Кошового, що жив поблизу, і я в нього замешкав.



Симон Петлюра
Будинок у Полтаві, в якому народився С. Петлюра





* * *
Кілька днів по приїзді до Полтави знайшов я тимчасову роботу в Статистичному Бюрі Полтавського Ґуберніального Земства, на чолі якого стояв Ол. Русов, що приймав на співробітників бюра переважно українців, і за короткий час познайомився з усією полтавською молоддю.

Місцем сходин був звичайно великий сад при домі ч. 8 на Архиєрейський вулиці, недалеко від духовної семинарії, в якому жила родина Комличенків. Старший син удови Комличенкової, Павло, також бувший семинарист, давав притулок у своїй хаті та в саду при домі для товариських сходин.

В саду Комличенків збиралися не тільки семинаристи, а також дехто з урядничої публіки, а крім того багато студентів і студенток із інших місцевостей, що були тоді вислані під поліцейських догляд до Полтави з Петербурґу, Москви та інших університетських міст за участь у студентських розрухах.

Душею цілого товариства був звичайно Симон Петлюра. Він був загально люблений у товаристві. Завжди поява Симона, — веселого, живого й жартівливого, — вносила в товариство рух, оживлення, сміх, спів. А заразом Симон вносив і повагу в дискусії на ріжні теми, якими заповнювалося товариське життя тодішньої молоді.

Характеристичною рисою характеру Симона були раптові зміни настрою: від глибокого суму, яким світилися його задивлені в далечінь очі, й поважної задушевної розмови під впливом сумного настрою, він раптом «кидав лихом об землю», вибухав веселим сміхом, жартував або затягав пісню, — а співав із великим чуттям і мав гарний теноровий голос.

В літі того року відбувся в Полтаві загальноукраїнський студентський зїзд, на який прибули делєґати від усіх українських студентських громад, що існували тоді по цілій Росії. На зїзді брав участь також С. Петлюра, репрезентуючи українську громаду полтавської духовної семинарії, хоч учнем її він уже тоді не був.

Одночасно відбулася перша конференція РУП, на якій між иншим було вирішено видавати за кордоном партійний орґан (Гасло) та наладнано орґанізаційний апарат і навязано через замісцевих студентів і семинаристів необхідні в партійній роботі звязки. С. Петлюра був в курсі і цих справ.



* * *
Через два чи три місяці я виїхав із Полтави й приїхав сюди знову під кінець року, вже як салдат царської армії.

Не вважаючи на гострий касарняно-вязничий режим, під яким я опинився, як запідозрілий у політичній «неблагонадьожності», я все ж підтримував зносини зі своїми товаришами в місті, заходив до Комличенків, але рідко коли зустрічав там Симона. Він цілий день був занятий лєкціями, які давав школярам по заможних домах, щоб підтримувати родину, а решту вільного часу тратив на підготовлення до вступу у вищу школу, тому в партійній роботі не брав тоді значнішої участи.

В кожну інтеліґентську родину, де Симон бував, вносив він українську стихію. Під його впливом зукраїнізувалося чи дерусіфікувалося багато молодих і старших людей. За приклад його українізаторської роботи може бути родина багатих полтавських купців Виноградових, де Симон учив кількох дітей. Уся ця родина, від малих до старих, зукраїнізувалася до такої міри, що стала одним із осередків товариського життя активного українства в Полтаві.

В літі 1901 р. пані Виноградова запросила до себе на «дачу» десь на селі, недалеко від Полтави, С. Петлюру з цілим його товариством, і тут зібралося нас близько пів сотні. Зустріч полтавською молоддю нового 1902 р. відбулася у Виноградових, у їх Полтавському домі на Кобеляцькій вулиці. Тоді також нас було не менше пів сотні, а найбільше оживлення в товариство вносив С.Петлюра.

На весні 1902 р. відбуваються в Полтавській семинарії розрухи, до яких мусів прикласти своїх рук і С. Петлюра. У цих формально академічних, на зразок університетських, а властиво політичних розрухах уперше вибивається український національний момент. Полтавські семинаристи перші виставляють домагання української науки в школах, заведення в навчальні програми семинарій предметів українознавства. Домагання семинаристів були сформуловані в спеціяльній «петиції», під якою було зібрано коло 200 підписів. За цей виступ звільнено з семинарії спершу головних призвідців, членів української нелєґальної громади. А коли вся семинарія збунтувалася проти такого вчинку семинарських властей і семинаристи почали чинну обструкцію викладів, то додатково видалено ще коло пів сотні семинаристів і закрито середні кляси семинарії.

Отсі то видалені з Полтавської семинарії молоді люди, здебільшого сини сільського духовенства і селян хліборобів, і творять перші пропаґаторські кадри Революційної Української Партії. Розсипуються вони по селах і містах України, ідуть у народну масу з пропагандою боротьби за політичну свободу, ширять революційну літературу по селах, творять завязки орґанізації селянства на ґрунті його економічних інтересів.

Під впливом революційно-соціялістичної пропаганди РУП, на весні 1902 р. повстають великі селянські розрухи в полтавській і харківській ґуберніях, що були прольоґом першої революції в російській державі. В історії цих розрухів не останню ролю відіграли й полтавські семинаристи.

Селянські розрухи зробили на Петлюру, як і на всіх нас, що посередньо чи безпосередньо причинилися до їх вибуху, велике вражіння своїми розмахом і силою. Вони показали, що селянство здатне на боротьбу за свої інтереси і може бути союзником революційної демократії в боротьбі з царатом. Але ми були засмучені незорґанізованістю, стихійністю й бунтарським характером цього імпонуючого виступу.

Петлюра вважав просто за злочин пхати темних селян на такі виступи і виявляв культурницькі нахили. Та й для всіх нас стало ясним, що революційна пропаґанда серед селянства мусить іти в парі з інтензивною просвітньою роботою, щоб його економічна боротьба могла прибрати відповідні форми, велася зорґанізовано й стала за підготовчу школу для політичної боротьби. Після цих розрухів РУП особливу увагу звернула на пропаґанду серед селянства економічних страйків.



* * *
В літі 1902. я виїхав із Полтави і від того часу аж до літа 1906 р. не бачився з Петлюрою.

За цей час РУП виросла в поважну політичну силу, створила досить багату соціялістично-революційну літературу, розвинула кольосальну аґітаційну роботу серед селянства на ґрунті його економічних інтересів, викликала масовий страйковий рух по панських економіях, особливо на Правобережжі, придбала майже монопольний вплив на молоде українське покоління і не останню роль відограла в революційних подіях 1905-1906 рр. по містах. Петлюра увесь цей час стояв у перших лавах партії.

Здається, восени 1902 р. Петлюра переїхав разом із близьким своїм приятелем, П. Понятенком і кількома товаришами по семинарії на Кубань.

Подіставали вони там, при помочі визначного українського місцевого діяча С. Ерастова, учительські посади в школах по козачих станицях та урядничі посади в ріжних установах в обласному місті Катеринодарі. С. Петлюра спочатку був учителем у школі, а коли його не затвердили на цій посаді, дістав заняття у Ф. Щербини.

Разом із Понятенком, Ткаченком та кількома місцевими українцями, як Ерастів, Ротар, Безкровний та инш., засновує Петлюра в Катеринодарі патрійну орґанізацію, що розвиває широку національно-культурну й революційну роботу, як у самому Катеринодарі, так і в цілій області, спираючися головно на іміґрантів із Полтавщини, що були розкидані по станицях, як учителі.

Під кермою Ф. Щербини, відомого статистика займається Петлюра вибіркою в архівах Обласного Правління матеріалів до історії Кубанського війська, над якою тоді працював Щербина. Кілька цікавих документів до історії кубанських козаків Петлюра оголосив тоді в місцевих «Обласних Вєдомостях» та інших часописах.


Недовго, одначе, довелося Петлюрі працювати на Кубані. В літі 1904 р. кілька людей із катеринодарської партійної орґанізації попадає в тюрму, а між ним й Симон. Випущений до суду на поруки, еміґрує Петлюра за кордон і під кінець того року бере участь, як представник катеринодарської орґанізації, в партійному зїзді, що був скликаний у Львові, та майже цілий 1905 рік працює у Львові коло партійних видавництв.

Коли в Росії, у звязку з невдачею війни в 1904 до 1905 рр. на далекому сході, починає розвиватися революційний рух, Петлюра й инші товариші-еміґранти, а їх було тоді у Львові багато, вертаються під кінець року на Україну й кидаються у вир революційної боротьби.



* * *
Я в 1904-1905 рр. був при війську, поза межами України, й участи в партійній роботі не брав. Повернувся я з війська тільки в листопаді 1905 р.; почав працювати в харківській партійній орґанізації. Під кінець грудня поїхав до Києва на партійний зїзд і тут зустрівся з Петлюрою. Його дуже засмутила тоді дезорґанізація в партії, що від цього зїзду почала називатись українською соц.-дем. робітничою партією, наслідком виходу «спілчан» та невиразного становища деяких визначних партійних діячів, які або тягнули до «Спілки» або взагалі усувалися від роботи в партії. Але він лишався далі вірним партійником.

По київському зїзді, в Петербурзі, де були легші цензурні умови, почав виходити наш партійний орґан «Вільна Україна» і книжкове видавництво під фірмою «Боротьба», під колєґіяльною редакцією Петлюри, Порша та Понятенка. В видавництві «Боротьба» вийшла між іншим зладжена Петлюрою брошура п. з. «Добра порада в лиху годину», в якій пропаґувалося збройне повстання й подавалися вказівки, як його робити. На сторінках «Вільної України» Петлюра містить цікаві статті на політичні теми, в дусі партійної програми і тактики.

Реакція, що наступила в другій половині 1906 р., перервала нашу видавничу діяльність у Петербурзі й Петлюра з іншими товаришами по редакції вернувся до Києва.

У Києві стає він за секретаря в першій українській щоденній ґазеті «Громадська Думка», що почала виходити з початком 1906 р., а рівночасно працює в місцевій партійній орґанізації.

В 1907 р. брав Петлюра близьку участь в історичному журналі «Україна», що почав виходити замість «Київської Старини»; взагалі він мав інтерес до історії, цікавився передусім політичною і культурною історією рідного народу.

В рр. 1906-7 я теж жив переважно в Києві, брав участь у центральних установах партії та в партійних видавництвах, часто зустрічався з Петлюрою, близько з ним зжився і дуже його полюбив, як людину незвичайно чутливу, щиро віддану ідеї, якій присвятив своє життя, з великим почуттям взятого на себе обовязку, працьовиту, чесну й благородну. Гнітили його тільки матеріальні злидні; він усе журився своїми старими батьками, меншою сестрою й братом і докладав усіх сил, щоб їм допомогти.

Восени 1907 р. я еміґрував за кордон, тікаючи від суду за революційну діяльність, але листувався з Петлюрою, як із близьким товаришем і редактором «Слова», постійним співробітником якого я був, сидячи у Львові. Безпосередньо я вже не мав змоги стикатися з Петлюрою й спостерігати його життя й діяльність зблизька.


Симон Петлюра
Редакція «Слова»: В.Садовський, С.Петлюра, Я.Міхура, М.Порш





* * *
З вибухом революції 1917 р. Петлюра й мої колишні товариші по партії починають відогравати визначну ролю в подіях. Особливо швидко й зовсім на несподіваному терені, на терені орґанізації війська, вибивається Петлюра й досягає великої популярности в народніх масах України.

Секрет цієї популярности лежить, як мені здається, в духових прикметах Петлюри, як людини незвичайно ніжної, доброї, люблячої. Ця його доброта й любов пробивалися в його слові. А слово його було щире, що глибоко западало в душу слухачеві. Коли додати, що Петлюра був гарним бесідником, то стане ясним його успіх і популярність серед маси…



* * *




У моменти смутку ціла душа Симона виливалася в Франковій пісні — «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни»…

..........................
Лиш хто любить, терпить,
в кім кров в жилах кипить,
в кім надія ще лік,
кого бій ще манить,
людське горе смутить,
а добро веселить
— той цілий чоловік!
..........................
Тож як всю життя путь
чоловіком цілим не прийдесь тобі буть —
будь хоч хвилечку ним!..

Цими словами великого каменяра старався Симон Петлюра підтримувати себе на дусі, на висоті завдання людини. І сам був у повному значінні «цілим чоловіком» і таким перейде до історії.

Андрій Жук



————————————————————————————————————————
*)Дехто твердить, що С. Петлюра був звільнений з семинарії на весні 1902 р., підчас масового звільнення з семинарії за розрухи в семинарії. Але це не так. Його звільнено з семинарії у звязку з Лисенківським інцидентом у семинарії, про який подає ближчі інформації О. Лотоцький у своїх споминах про С. Петлюру (Див. його «Листки з памяти» в ч. 45 «Тризуба» за 1926 р., і цитату 1 зі статті Лотоцького на ст. 13 цього збірника) — Автор

(Жук А. Із споминів про С. Петлюру (1901 — 1907) // Симон Петлюра в молодості (збірка споминів) — Львів, 1936. — с. 18-30.)

Правопис оригіналу збрежено


1в моєму ЖЖ згадану цитату можна знайти у примітці 6 до спогадів І. РудичіваО. Некора

Previous Entry  Next Entry