Не називаю автора цього фейлетону. Взагалі, ім'я його досить відоме, але завдяки іншим галузям діяльності... Так сталося, що в певний період ім'я почало жити своїм власним життям, окремим від власника...і стало більш відомим ніж творчий доробок...
Чи можу я сказати щось путнє про автора? Не знаю...
Мені затишно у його текстах... Хоч в них нема яскравості, стилістичної вишуканості... Іноді вони здаються занадто простими... Я не можу пояснити, що мене причаровує. Так може діяти лише голос близької людини... Коли не важливо, про що говориться, а самі лише звуки голосу, відчуття присутності — дарують впевненість, захищають від травмуючої дії світу...
Ні, не можу я нічого сказати путнього. Просто я впізнаю себе в його думках, в його почуттях, в його іронії, не зважаючи на те, що нас розділяє більш ніж століття...
( Читати )Я не знаю, як воно й сталося.
І як би мене ще за пів години хтось почав упевняти в тому, в що я ніколи не вірив, я тричі б плюнув йому межі-очі і сказав би:
— Не може бути. Не вірю, от хоть ти тут, як знаєш, а не вірю...
Не вірю й край!
І хоть мені самому соромно признатись, але нічого не поробиш. Я повірив.
І як сталося це зо мною, цілюча благодать налляла все моє серце, зневір'я пропало і з тихими мирними думами я ліг в своє ліжко. Воно було убоге, але за то душа стала багата: вона придбала віру в людей; вона тепер вірила, що всі люде браття, близькі, дорогі одне одному браття.
І як тихий сон злетів до мене і обвіяв моє зневірене ще недавно серце цілючою благодаттю віри, я покорився йому.
Останні слова, які прошепотіли мої губи, були: “братерство”... “Так, люде — браття...” Як гарно, як любо почувати себе братом людей...
А перед тим, як засинати, я з подякою згадав Меньшикова, крівавого письменника з “Нового Времени”, за його фельєтон, в якому він писав про братерство людей і любов до “ближнихъ” і які повернули мене неймовірного на віру.
— Спасибі, брате Меньшиков!... спросоння пробубонів я... Не знаю, чи довго я спав, чи недовго, але, коли прокинувся, наді мною стояв “брат” жандар і тряс мене за плечі.
— Вставайте, господин!
— Що за свинство? — подумав я. — Меньшиков йому друг і товариш, Меньшиков пише, що всі люде — браття, значить і жандар — мені брат, — і не дивлячись на це, він мене “господином” величає.
І потім: брати не можуть так грубо трясти за плечі. Подумавши так — міркую, що ніхто не заперечить мені, що я думав нелогічно — я звернувся до жандара і сказав йому.
— Слухай, брате, ти... не того...
— Прошу безъ формальностей... — заверещав він, наче облитий окропом, і стяг з мене одіяло.
Трохи здивований, я мусів встати з ліжка і з чемности одягнути пальто. Бо справді, якось незручно і неввічливо стояти в одній білизні перед людьми, одягненими і убраними в сині мундири.
— У васъ я долженъ произвести обыскъ, — трохи вже притишеним голосом сказав мені жандар. І хоть я раніш звик до непроханих гостей, але тепер, як я повірив в братерство людей, мені дивно було, як то можуть вриватися до мене вночі і перевертати догори дном все моє помешкання браття-жандари. Через це я відповів йому.
— З дорогою душею, мій любий брате... Вас тут 8 чоловік. Щоб скоріше зробити діло, — я навіть допоможу вам.
Мої слова, що плили з глибини серця і братньої душі, чомусь не подобались жандару і він, не відповівши мені нічого, почав робити трус. Мене це аніскілько не збентежило. Я подумав, що він певно, так само, як і я до сьогоднішнього вечора, не вірив в братерство людей, був певен, що homo homini lupus est, себто “людина людині за вовка стає”, а як він жандар, — то, значить мусить бути вовком, не тілько “за страх, а й за совість”. — А зміркувавши це, я постановив не зважати на його неввічливість і “самому честь знати”.
І я старанно показував синім гостям свої книжки; одчиняв мого коша і чемодан; з братерським почуттям виклав їм на стіл брудні сорочки, пару старих штанів, кілька рваних онуч і инше, про що якось не зручно писати. Жандар все те обдивлявся і коли нічого вже було дивитися, не то з докором, не то яхидно вимовив:
— Що ж? Почистилися? Ждали?
— Не те, щоб дуже, а так трохи. На що обтяжувати себе зайвими речами!...
— Н-да... Стреляний?
— Бувало! — незлобно відповів я йому.
— Больше ничего нѣтъ? — запитав він у “околодочного”.
Я бачив, як той уперто, наче баран, витріщився на умивальник, де поруч з щіточками до зубів стояли маненькі бляшанки з порошком для чистки зубів і для боротьби з моїми ногами, а особливо з пальцями на ногах, які хто-зна з якої причини пріли і, не вам кажучи трохи таки смерділи. Околодочний якось непевно показав на умивальник і процідив крізь зуби:
— Жесстянки.
— Для бомб? — з острахом запитав мене жандар.
— О, ні. Не максималіст. “Не занімаюсь”. В бляшанках зубний порошок і “гальманін”.
І як всі стояли нерухомо, сподіваючись, очевидячки, вибуху і наглої смерти, то я, без страху і як справжній лицар, пішов до умивальника, сміливо зняв з бляшанок покришки і дав понюхати порошки жандару.
— Да... это, дѣйствительно, порошки, — згодився він і потім, на мою думку, цілком нелогічно, об'явив мені:
— І все ж таки я вас заарештую.
— Але за що? — запитав я.
— Не ваше діло!
— Як? Мене арештують і це не моє діло? — не згодився я з ним.
— Прошу безъ разговоровъ! — рішуче відповів жандар і наказав мені одягтися і взяти з собою подушку й одіяло.
Я побачив, що одягтися справді треба. Поки натягав на себе штани і піджак, околодочний звязував ремінцями подушку з одіялом, а коли я нагадав, що туди треба покласти бляшанки з порошком до зубів і від поту, то він на диво сміливо, навіть сміливіше ніж я, взяв ці бляшанки і власними руками поклав їх в пакунок.
Як все було готово, ми рушили в похід.
Я живу недалеко від “Володимирської горки”. Коли я вийшов з братами — жандаром і околодочним — на рундук, був вже ранок, чистий здоровий ранок.
Червоне сонце випливало з за лісу. Широкі луги пишались навкруги. Сизою широкою смугою вився далеко Дніпро. Жива благодать наповняла собою природу.
Але я не думав вже про братерство людей. Мене оточила зграя поліції і за нею я не відчував ні краси природи, ні того щастя, яке навіяв на мене фельєтон Меньшикова про братерство людей.
"Брат” околодочний досить нечемно і зовсім не по братерському посадив мене на звощика, і ми вкупі з ним і поліцейським, як тепер пригадую, — бляха №37 — поїхали до Лук'янівської тюрми.
22 жовтня 1906 р.
Ще твори цього ж автора:
Про "малоросів"
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
